risuymechty
#рисуймечты.
26.05.2016
RS_00059
Будинок для людей похилого віку та переселенців у Дружківці
30.05.2016

Пост не про жахи війни, а про глобальну байдужість, яка, часом, набагато гірша.

RS_00021

Зараз ми багато часу проводимо у прифронтовій зоні, намагаючись зрозуміти, що вже зроблено і чим ми можемо ще допомогти місцевому населенню та переселенцям. Перше враження, звісно, дуже гнітюче.

Схоже, що немає жодної різниці між гуманітарним забезпеченням на підконтрольній та непідконтрольній територіях Донецької області. Так, приїжджають гуманітарні організації, так, привозять пакет чогось один раз на місяць або два. Але проблеми за два роки сильно трансформувалися.

Людьми, які досі живуть у війні або втекли від неї на більш безпечні території, ніхто не займається. І це питання зовсім не до організацій, а до керівництва області.

Але про це детально я напишу пізніше.

А поки розповім про одну з наших останніх поїздок. Село Кам’янка Волноваського району знаходиться на так званій «лінії зіткнення».Бойові дії тут вже не ведуться з весни 2015 року. Фронт змістився.

Нас попросили допомогти Кам’янській школі, яка постраждала від обстрілу ще у січні 2015 року. Діти в тому році навчались або у сусідніх селищах/містах, або дистанційно. До нового навчального року батьки разом з вчителями частково відновили скління, решту довелося забити плівкою. У вересні в школу повернулось сімдесят учнів (до війни їх було близько дев’яноста).

Напишу декілька фактів з життя школи на сьогодні:

— відновити скління за півтора роки ніхто не взявся, навіть будівельні матеріали не надали;

— вчителі кожен місяць здають із зарплати по п’ятнадцять гривень до шкільного «фонду», щоб купити папір та фарбу для принтера, а в кінці навчального року зробити ремонт у кабінетах;

— свого wi-fi роутера та адаптера у школи не було. Хтось з місцевих жителів дав покористуватись цими пристроями на деякий час. До речі, адаптер в кабінеті директора прикріплений скотчем до стіни, щоб хоч трохи зловити сигнал з кабінету інформатики (див. фото);

— у багатьох дітей батьки втратили роботу, тому зі шкільного «фонду» інколи дещо купується для тих, хто не може сам собі цього дозволити. Ми купили для школи роутер та адаптер, канцелярію для дітей також купили.

І цей мій пост не про жахи війни, а про глобальну байдужість, яка, часом, набагато гірша.

__

Ольга Коссе

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *