Місце, по якому війна пройшла особливо жорстоко. По будинках. По вулицях. По людях…

Знову  – селище Опитне біля самої лінії розмежування.

Місце, по якому війна пройшла особливо жорстоко. По будинках. По вулицях. По людях…

В Опитному живе Марія Федорівна. Віна забрала в неї дитину. І залишила на пам’ять лише хрест в саду.

***

У грудні минулого року Марія Федорівна та її син Віктор сиділи вдома. Перечікували черговий обстріл.

Один з уламків влучив у газову трубу. Віктор і ще кілька сусідів кинулися латати діру.

—Я наче відчувала. Казала: Вітя, синку, не ходи, стріляють же! А він: та ну, а якщо газ зараз вибухне?

…Марія Федорівна стара і хвора. Ходити важко. Але їй довелося пройти кілька кілометрів засніженими розвалинами до найближчого блокпоста.

— Іду, плачу, і кричу в темноту: не стріляйте в мне, будь ласка! Будь ласка, не стріляйте!

Її почули. Не стріляли.

Але врятувати Віктора не вдалося. Його перевозили з лікарні в лікарню. У третій за рахунком він  помер на руках у матері.

Вона не дозволила поховати сина далеко від рідних місць. Але цвинтар в Опитному давно недоступний місцевим жителям – це район жорстоких боїв.

Тому сусіди поховали Віктора біля його будинку. А його мати кожного дня підходить до цього хреста. Намагається щось сказати йому.

Але встигає вимовити «Вітя, синочок!» А потім починає плакати.

***

— Дід у неї помер ще до війни. Такий був мужик, дивакуватий. Уявляєш, за життя ще собі та дружині сам труну сколотив. Мовляв, поки сили є, заздалегідь підготуюся, говорив. Його у власній і поховали потім, – згадує Родіон, сусід Марії Федорівни. – А друга так і стояла в хаті. Ось, знадобилася…

Кілька секунд дивиться в небо.

— А взагалі у нас тут такого знаєш скільки було? Он, через три хати, сусіда теж прямо під тополями біля дороги прикопали, – продовжує Родіон. – А вкінці вулиці мужик вибіг на вулицю невчасно. Пряме попадання. У мене на очах руки-ноги в різні сторони розлетілися… Збирав його шматки, щоб родичам в Дніпр надіслати…

Марія Федорівна сидить у дворі Родіона на лавці.

— У неї тепер зовсім нікого не залишилось. Навіть собаку вбило потім, коли в город снаряд влучив, – зітхає той. От вона до мене й приходить. Прийде та й сидить тут годинами. Коли перекинемося кількома словами, а коли й мовчки. Не виженеш же її? Не можу…

—

Євген Шибалов