history logo6
Історія друга. Підвал, чудові люди і нові слова.
26.05.2016
Марина Черенкова. Истории задержания
Історія четверта. Правда. Планшет. Зрада.
26.05.2016

Історія третя. Три «П»

Черенкова Марина . Історія затримання

 «У більшості випадків люди, навіть лиходії, набагато наївніші і більш простодушні, ніж ми взагалі про них робимо висновок. Та й ми самі теж ». (Ф.М. Достоєвський, «Брати Карамазови»)

Наступний після арешту день. Субота. Три «П»:

Перший у твоєму житті особистий слідчий.

Перший у твоєму житті допит.

Після першої твоєї ночі, яку провела в підвалі…

Уранці за мною приїхали і повезли в приміщення МДБ.

Завели до кімнати. Там вже лежав мій рюкзак, що був вилучений напередодні.

Молодий чоловік, років 30-35, сказав, що він вій слідчий, і що нам потрібно поговорити.

Я ж у цей момент думала, що хочу в душ, хочу почистити зуби, потім випити кави і викурити сигарету.

Я не спала всю ніч. Думки плуталися. Тоді я вирішила особливо не думати і почала роздивлятися слідчого.

Незграбний момент, коли твій слідчий запитує тебе, а ти не чуєш, про що тебе питають.

Замість цього в голові крутиться: «Хлопче, я дуже чітко уявляю, що ти зараз відчуваєш. Я знаю, що твоя задача – виповнити наказ будь-якою ціною. Розумію, що ти не можеш приймати рішення. Знаю, що, можливо, тобі і буде шкода мене, але тільки на одну мить. Жалість у твоїй роботі неприпустима, так не просунешся кар’єрними сходинками. А це зараз найважливіше для тебе».

Мій особистий слідчий, назвемо його «Ввічливий», одразу запропонував мені каву, називав мене на «Ви» і «Марино Анатоліївно». Потім я зрозуміла, що він впізнав мене за минулим життям, коли я була заступником губернатора.

Відступ. Ми, група «Відповідальні громадяни», одразу виробили для себе принцип, який багато разів повторювали і якого неухильно притримувалися. Принцип цей звучить так: «На війні неможна брехати. Брехня – це смерть».

Тому «Ввічливому» від самого початку дуже не пощастило зі мною. У будь-якого слідчого завжди одна задача – спіймати людину на брехні. Особисто він не винний у цьому. Його так навчали.

Допит перетворився на тортури для нас обох.

Ввічливий (далі просто «В»): Як Ви почуваєтеся?

Я: Дякую, все добре, я усім задоволена. Я дізналася нове слово «чалитися». Це було цікаво.

В: Каву будете?

Моя відповідь була передбачуваною. «Ввічливий» зробив мені каву.

В: Марино Анатоліївно, який у Вас пароль на планшеті?

Я: Рік народження.

В: А на комп’ютері і пошті?

Я: Паролів немає. І ще. Із травня 2014 року я не видаляла пошту, не чистила адресну книгу і не видаляла смс.

«Ввічливий» анітрохи не видав подиву та розчарування. Він взагалі мав спокійний, стриманий характер. Такий я спостерігала у фінів та німців.

Його видавали тільки очі. Ні, навіть не так. Не очі, а самі зіниці. Вони розширювалися, коли я відповідала.

Він очікував іншого результату.

Спочатку він сумнівався у кожному моєму слові. Тому я запропонувала надати докази правдивості своїх відповідей – фото, електронна переписка тощо.

В (задавши питання і вислухавши мою відповідь): Марино Анатоліївно, звідки я можу знати, що Ви говорите правду?

Я: Дайте мені планшет, і я Вам зараз все покажу.

Уявіть собі людину, у якої навіть немає навіть блокування на iPad, пароль входу в систему – рік народження.

А ще уся переписка збережена, усі смс, пошта і контакти на місці. Все відкрито, без паролів.

Уявили? Це я, так.

Усе складалося зовсім не так, як планували собі співробітники МДБ. Це було очевидно.

«Ввічливий» ставив питання за питанням. Із ким я знайома. (Я чесно відповіла: «Із половиною Донецької області, у силу зрозумілих обставин»). Де офіс нашої організації. Звідки в нас машини. Де беремо гроші на операційні витрати. Із яких джерел сплачуємо за бензин для наших машин. Звідки гроші? Чи пов’язані ми з фондом Ріната Ахметова і чи знаю я Ріната Ахметова особисто.

Хто наші партнери взагалі. Гроші. Гроші. Гроші.

Дивовижно, але такі ж самі питання нам, «Відповідальним громадянам», два роки стабільно ставили і ставлять донецькі журналісти і блогери патріотичного українського спрямування, що поїхали з Донецька влітку 2014-го року. Деякі з них навіть, пам’ятається, закликали зрявняти Донецьк із землею «Градами» та авіацією.

Багато питань, багато відповідей.

Декілька разів слідчий спитав, чому ми не отримали акредитацію за процедурою, прийнятою в ДНР.

Я чесно сказала, що це не так просто, оскільки у нашої організації українська реєстрація. І ми боїмося потрапити «під статтю» на підконтрольній території. Тому назначили декілька зустрічей і консультацій, щоби порадитися зі знаючими людьми.

Раптом у кімнату увірвався моложавий (чи такий, що молодиться) чоловік. Дуже стрункий, швидкий і жахливо смішний.

Його поведінка видала в ньому керівника, який хоче стати ще більшим керівником. Не буду пояснювати, як, але замість імені він запам’ятався мені під мною же даним йому прізвиськом «Евтаназія».

«Евтаназія» став зліва від мене і, дивлячись зверху моєї голови, голосно відчеканив: «Ви повинні говорити правду, від Вашої співпраці залежить все. Ви повинні з нами співпрацювати і говорити правду».

Ось усі ці шаблони з фільмів в голові вашій, вони раптом спливають. У такій ситуації це явний ідіотизм, але я ледве не відповіла: «Клянуся говорити правду, тільки правду, і нічого, крім правди». Все буде як у кіно.

Я подумала, що «Евтаназії» треба було стати не міліціонером (майже впевнена, що до війни він їм був), а актором чи співаком.

«Евтаназія» заскочив і вискочив наче блискавка. Ми з «Ввічливим» продовжували катувати один одного.

Потім до кімнати стрімко зайшли ще декілька чоловіків. Я впізнала тільки «Стівена Сіґала». Він був бадьорим, свіжим і зухвалим, власне в його ситуації це природньо.

Стівен абсолютно упевнений, що саме він і є мега-мачо цієї землі.

Усі мене розглядали, наче мавпочку в зоопарку. Запитували, як у мене справи. Цікавилися, як пройшла ніч.

Я ж відповідала, що у мене все чудово, мені все подобається і що все це безцінний досвід для мене.

Мені здавалося, що саме так потрібно відповідати і так поводитися. Тому що в моєму наївному уявленні всі співробітники таких служб звикли бачити істерики, крики та сльози. Я так припускаю.

Але при цьому я точно знаю, що нормальні (та й не дуже) чоловіки терпіти не можуть жіночих сліз на рівні підсвідомості.

Була субота, і я подумала, що вони хочуть піти раніше додому, де на них чекають дружини та діти. У суботу чоловіки повинні бути у гарному гуморі.

Ну, і взагалі я в принципі не можу впасти в істерику. Ніколи не розуміла, навіщо це робити. Щоби що?

Краще б, думалося мені, не говорити з ними зовсім. Але це був також не мій варіант.

«Ввічливого» раптом викликали кудись, і його замінив дивовижний персонаж.

Я назву його «Баварець». Витриманий. Спокійний. Красива та правильна мова. Невисокий на зріст, відмінна статура. Мабуть, брюнет. Не запам’ятала.

Він продовжив допит.

Від нього віяло незрушною природньою упевненістю у своїх силах і правоті. «Баварець» одразу мені видався ідейною людиною. Він явно вірив у те, що робив, а не просто будував кар’єру.

Упевнена, я не помиляюся. За два роки війни я таких бачила багато.

У нашій подальшій бесіді він перший із усіх відомих мені людей прямо й відкрито сказав: «Не всі донецькі мають право повернутися». Сказав все з тією ж природньою упевненістю, що не припускала сумнівів.

Чомусь врізалося в пам’ять, що у нього на столі лежав Новий Завіт. Такі книжки до війни роздавали якісь сектанти…

На ньому я і закінчу цю частину свої «підвальних» розповідей.

Додам у кінці трохи висновків та вражень.

У всіх спецслужбах ДНР працюють колишні міліціонери та співробітники СБУ. Вони зовсім не змінилися за останні два роки. Їхня професійна деформація сталася давно і назавжди.

Вони заздалегідь бачать злочинця у кожній людині. Є виключення, але сподіватися на це і вірити в це ні за яких обставин неможна. «Виключення» все одно підкорюються загальній корпоративній культурі.

А ще вони завжди брешуть. Без сенсу, без логіки, без причини. Той безглуздий випадок, коли люди просто брешуть, і все. Не можу зрозуміти, навіщо. Не розумію, яка ефективність чи результативність може бути досягнена таким чином. Пізніше я поясню на прикладах цей феномен.

Якщо хтось із вас думає, що між спецслужбами з обох боків (в залежності від симпатій-антипатій) є якась різниця, то перестаньте так думати.

Краще почніть читати «Утопію» Тома Мора. А ще краще – «Похвалу глупот» його друга Еразма Роттердамського.

Останній має дивовижно влучні слова, які описують існуючу реальність у цих інститутах влади обох сторін.

«… розум у них зіпсований, мова варварська, манери поводження грубі, життя лицемірне, слова отруйні, серце підступне».

__

Марина Черенкова

 

 

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *