RS_00186
Життя переселенців у Маріуполі
22.06.2016
RS_00188
Історії людей, які надихають
27.06.2016

Історія сьома. Частина друга. Продовження.

Марина Черенкова. Истории задержания

Війна піднімає на поверхню абсолютно різні соціальні шари. Представники цих шарів мають зовсім різну мотивацію. А коли декілька шарів опиняються замкненими в одному підвалі, виходить пізнавально…

Нас було там п’ятеро. Четверо з Донецька та один з іншої області – хлопець, який повірив в ідеологію та повністю присвятив себе «боротьбі». Назву його «Великий», він був дуже високий та весь величезний якийсь.

Із нами, «донецькими», дивовижна історія. Ми навіть у таких жахливих обставинах несвідомо відштовхували чужинця «Великого» (я якось вже казала, що ми – це нові євреї). Усі були ввічливими, всі говорили один з одним, але було відчутно, що «Великий» нам у розмові не дуже й потрібен.

Інші мої співкамерники:

Красива Жінка з Котом була не просто добре освічена, але ще й уміла майстерно піддтримати розмову. Політичні погляди свої вона не озвучила. І через що в підвал потрапила – це також не обговорювалося. Вона була лікарем. Справжнім. Дуже кваліфікованим. Це все, що я знаю. Із її допомогою багато моментів ми переживали набагато легше.

«Ідеолог» був донецьким до мозку кісток. Молодий чоловік, яких закінчив ДПІ, почав свою трудову діяльність у металургійній промисловості. Він був настільки самоосвічений та крутий, що я слухала його відкривши рот.

«Космополіт» – дуже молодий хлопець, який виріс без батьків, вихований бабусею. Це взагалі окрема історія, і про нього я наступного разу напишу більше та краще.

А сьогодні – про «Ідеолога». Цей молодий чоловік був би виключно цікавим співрозмовником для всіх журналістів. Він не просто вірив в усе щиро, він читав та вивчав історію обох країн, України та РФ.

Його професія металурга – це база, з якої він починав. Багато людей з непромислових регіонів вважають, що робочі професії автоматично передбачають не особливу освіченість. Це не так.
«Ідеолог» дуже чітко висловлював свої думки та обґрунтовував усе, що говорив.

Навіть потрапивши у підвал, прибічник усіх ідей «республіки» говорив про соціальну справедливість, говорив про донецьку революцію як про результат того, що відбувалося в Києві.

Його було дуже цікаво слухати:

– Ну давайте, розкажіть нам на сон грядущий свої «кул сторіз».

– Про що?

– Ну от як Ви прийшли до своїх поглядів і взагалі, мені цікаво.

– Марино, коли я штовхав тролейбус і бачив, як гнали люди чиновників з ОДА, то відчув, що це історичний момент.
До речі, пам’ятаєте людину, яка дала «чарівного пенделя» колишньому губернатору області, прізвище не знаю? Так от, це мій знайомий.

– Та годі Вам, не вірю…

– Так, так, ми всі разом тоді були під адміністрацією. Я відчував, що народ піднявся, і я в правильному місці. Хоча спочатку ми з другом пішли туди просто так, типу подивитися.

– Так я також там була, і нормально вийшла. Мені ще не вірили демонстранти, що я депутат, сміялися наді мною. Тобто ми з Вами були в одному місці й в один час тоді. Дивовижно…

– Ну, Ви дивно виглядаєте та дивно поводитеся, я б також не повірив. А що тут дивовижного?

– Та я не про це зараз. От Ви мені скажіть, коли у Вас все почалося з Вашими поглядами? Мені момент цікавий.

– Ну це довга історія, Марино. Я почав працювати на заводі у 18 років, і чітко пам’ятаю все. Коли власники заводу приїжджали, то нас усіх виставляли в дворі для привітання. Вони всі були на чорних «мерсах» і в таких красивих костюмах, ми роздивлялися їх, ну і підсміювалися, хоча… Чи нам було сміятися. Тільки старі робочі не сміялися…

– Чому вони не сміялися?

– Тому що пам’ятали СРСР, і казали, що тоді робочий клас шанували.
У розмову втручається «Космополіт».

– А що, зараз робітникам легше, їх поважають, їм краще живеться?

– Так, «ліберашка», ти тут припиняй такі розмови, а то слідаку скажу, – «Ідеолог» жартує. – Тебе от взяли з «моблом» МДБшники і порилися в твоїх записах В Контакті. Будеш ще й багато говорити – не вийдеш узагалі.

«Ідеолог» знову звертається до мене:

– Марино, коли я вступив на заочне в ДПІ, то хотів навчатися. Правда хотів. Предмети були нецікаві. Але головне не це. Ми групою вирішили не давати викладачам хабарі та навчатися. На черговій сесії, на «лівому» предметі («лівий» – це означає непрофільний, тобто не особливо потрібний, скажімо «історія мистецтв» для металургів) викладач на дошці написав цифру. Ми спитали, що це за сума, і сказали, що цей предмет нам не потрібен, ми ж з іншої спеціальності. Викладач чесно сказав: «Кожний з групи здасть залік за цю суму, тому що мені треба відпочити в Криму».

– Відверто так і сказав? Я не можу в це повірити…

– Так, відверто, при цьому підкреслив, якщо грошей не буде, не здасть ніхто. І ми всі домовилися, що будемо приходити до нього стільки разів, скільки потрібно, але платити не будемо.

– І вийшло?

– Ні, не вийшло. Він нас витримкою взяв. Поступово з групи стали йти окремі студента, і платили йому, щоб все це закінчилося. Всі хотіли просто все закінчити, розумієте? У всіх своє життя та різні можливості. Група стала «сипатися».

– А Ви заплатили?

– Більшість студентів заплатили, я ні. Вивчив цю дурню та склав. Я ненавидів його за те, що він з нами зробив. Не просто злився, ненавидів. Так зрозуміло?
Було зрозуміло. Тому що коли я працювала заступником губернатора (не того губернатора, якому дали «пенделя»), я курирувала освітою та знала всіх ректорів ВНЗ.

Мені було так соромно і якось зовсім гидко.

Я була частиною системи, яка ламала гарних молодих людей. Не так жорстоко, як це робить МДБ, але сенс не змінюється.

Сором – це все, що я відчувала після нашої розмови.

P.S. Дорогі друзі, всі мої тексти редагує Євген Шибалов. Багато разів я вже казала – не письменниця я.
Скажіть Жені дякую, без нього я б не написала й рядка.
__
Марина Черенкова

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *