RS_00020
Опитне. Селище між Авдіївкою та Донецьком.
26.05.2016
history logo6
Історія друга. Підвал, чудові люди і нові слова.
26.05.2016

Історія перша. П’ятниця, корейське кіно і МДБ.

Марина Черенокова. Истории задержания

Історія перша. П’ятниця, корейське кіно і МДБ.

Можливо є якісь люди, які передчувають життєві випробування та заздалегідь до них готуються.

Я до цих людей не маю відношення.

Що зазвичай робить більшість людей у Донецьку в п’ятницю ввечері? Я не знаю.

Але особисто я в той день переглядала корейський фільм «Для імператора» (2014) (Hwangjereul Wihayeo).

Чому?

Дві причини. По-перше, я вивчаю мову та історію Кореї з 2012 року. По-друге, актор Пак Сон Ун (Park Seong-woong) – один з тих, чиї роботи я люблю особливо.

За два роки війни сусіди вже звикли відкривати двері в під’їзд, не дивлячись у вічко.

Дивовижно, але з приходом війни сусіди, та й узагалі донеччани, стали більше довіряти один одному.

Саме тому я відкрила двері через дві секунди після того, як почула стукіт. І навіть не злякалася, коли за дверима чоловічий глос вимовив: «МДБ».

До квартири увійшли чотири людини. Чоловіки. Зі зброєю.

Сказали, що необхідно проїхати з ними.

Я не розглядала їх надто пильно, але двоє привернули мою увагу.

Перший був схожий на кавказця, тому миттєво (у мене так працює голова) я дала йому прізвисько «Мцирі». Брюнет, невисокий з оливковими очима.

Він з цікавістю розглядав інтер’єр моєї квартири. Був схожий при цьому на дитину, яка потрапила в музей. Торкався стін. Постукував по ним руками, чим здивував мене на мить.

Другий – високий, дуже високий чоловік невизначеного віку – був схожий на Стівена Сіґала. Але не обличчям, а фігурою.

Вочевидь, раніше він був дуже спортивним та крутим. Однак час та метаболізм зробили свою підступну справу.

Чоловіки цього віку живуть спогадами про свою неперевершену фізичну форму минулих років. Це був саме такий випадок.

Як ви вже зрозуміли, у моїй голові він так і став називатися – «Стівен Сіґал».

Саме з ним у мене зав’язалася розмова.

СС: – Поїхали, давай.

Я: – Дам, але і Ви дайте перевдягнутися, я в спортивному костюмі.

СС: – І так нормально.

Я: – Ні. Не нормально.

СС: – Чому тут стільки ліків?

Я: – Мама хворіє. Це все її. Я пішла в спальню, а Ви мені подайте, будь ласка, одяг, що висить на сушарці.

Стівен подає мені одяг через напіввідкриті двері спальні, куди я пішла перевдягатися.

Я надягаю спеціальні гольфи. Мені їх рік тому подарувала Наталя Ємченко, коли дізналася про мою проблему з ногами.

У мене і справді не зовсім здорові ноги, тому одягаюсь я не так швидко, як хотілося б співробітникам МДБ.

СС: – Що Ви там так довго, що Ви одягаєте?

Я: – Гольфи надягаю. ( у голові промайнуло правило російської мови щодо вживання слів надягаю/одягаю)

СС: – У Вас що, варикоз? Ти узагалі здорова? (Стівен плутається. Іноді він називає мене на «Ви», а іноді «Ти»)

Я: – Та я борець сумо, здорова – це ж очевидно. Потерпіть, я миттю як «жвавий кабанчик».

І це був поштовх.

Саме в цей момент я надіслала повідомлення «мене забрали в мдб» у наш спільний чат.

Страху не було, але після надісланого повідомлення я почула власне серцебиття.

Дуже часте і гучне.

Мені здавалося, вони також його чують.

У голові тільки одна думка: «Мама. Добре, що вона пішла до папи, і не бачить цього».

_

Марина Черенкова

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *