Черенкова Марина . Історія затримання
Історія третя. Три «П»
26.05.2016
Марина Черенкова. Истории задержания
Історія п’ята. Без назви.
26.05.2016

Історія четверта. Правда. Планшет. Зрада.

Марина Черенкова. Истории задержания

Повернувся мій слідчий «Ввічливий». Допит продовжився.
Ми, Відповідальні Громадяни, вже говорили, що брехати на війні неможна.

А в мене і не було необхідності в цьому.

У «Ввічливого» в руках мій планшет. Він запитує в мене, хто мої соратники.

У нас є один спільний чат у Facebook. У ньому п’ять людей. Євген Шибалов, Дмитро Шибалов, Ольга Коссе, Енріке Менендес і я.

Ми обговорюємо в чаті наші операційні робочі моменти. Іноді жартуємо один над одним, іноді відверто тролимо один одного.

Якщо прочитати нашу переписку в чаті, то можна з’їхати з глузду. У нас є свій особистий сленг та сої специфічні жарти.

Наприклад, «Оля, де твій палець?», – запитуємо ми іноді. Тому що телефон Ольги Коссе живе особистим життя і, відповідно до своїх бажань, ставить «лайк» у спільний чат із приводу і без.

«Ввічливий» запитав мене, хто входить до основного складу «Відповідальних громадян». Я, не замислюючись, назвала усіх із чату.

Розумію, що це може здатися дивним, недолугим та смішним ствердженням. Я про зраду. Напевне про нас вже все знали.

Але й досі я думаю про те, що якби я не назвала імена, їм би не довелося все це пережити. Семигодинний допит та нічне випровадження на нульовий блокпост, який прострілюється обома сторонами.

Але я назвала їхні імена, розумієте?

З одного боку, у мене не було варіантів, тому що у «Ввічливого» в руках був мій планшет.
З іншого боку (тут можна починати сміятися, смійтеся голосно, не стримуйтеся) я вірила, що співробітники МДБ в усьому розберуться, і ніякої небезпеки немає.

Потім він запитав мене: чи знаю я, де вони живуть?

Я не знала. Це може видатися дивним, але за всю війну ми збиралися тільки в моїй квартирі. Я ніколи не була вдома у хлопців та Олі, я не знаю їхніх адрес.

«Ввічливий» мені сказав, що Енріке Менендес написав у Facebook, що всі «Відповідальні громадяни» залишили територію та кинули мене.

Звісно ж, я не повірила. Просто знала, що такого не може бути.

В: Марино Анатоліївно, Ваших колег вже немає в Донецьку.
Я: Ні, вони в Донецьку. Упевнена в цьому.
В: Ще вчора поїхали. Енріке Менендес написав про це.
Я: Ви це особисто читали?
В: мовчить.
Я: Давайте перевіримо? Дайте мені телефон, і я зателефоную їм. Тільки скажіть мені, що Ви від них хочете? Вони всі молоді, і я не хотіла б, щоби ваші співробітники їх лякали.
В: Ми просто поговоримо з ними. Нічого не станеться. Не хвилюйтеся.
Я: Добре. Давайте телефон.
В: Тільки, будь ласка, дуже точно скажіть, без зайвих слів. Один дзвінок. «Я в МДБ. Чи не могли б ви усі під’їхати, щоби розказати про діяльність Відповідальних Громадян».

«Ввічливий» дав мені телефон, і я подзвонила Євгену Шибалову.

Думаю, що Євген Шибалов сам повинен описати наші взаємини, і сказати, чому я першому дзвоню йому.

Говорю з Женею по гучному зв’язку.

Я: Жень, привіт.
Ж.Ш: Привіт, Мать.
Я: Женя, а ви де зараз усі?
Ж.Ш: Ми всі працюємо по маршрутах, Мать, а що? (Ось це Женя Шибалов, щоб ви всі розуміли. Небо може звалитися на землю, може навколо бути повінь та цунамі, але Женя поїде працювати у самому пеклі, довозити ліки та іншу допомогу).
Я: Жень, ти можеш всіх обдзвонити і попросити, щоб усі приїхали до МДБ?
ЖШ: Так, Мать, зараз усі будемо, а адреса яка?

Голос у Жені спокійний, людина працює. Мені навіть соромно стало, що всі пашуть, а я тут сиджу.
«Ввічливий» називає мені адресу, я кажу її Жені та кладу слухавку.

Потім прошу ще раз «Ввічливого», щоб не налякали хлопців та дали їм зі мною побачитися, том що це для них важливо. Важливо побачити мене.

Відповідає мені, що так, звичайно, дасть. Що все скоро закінчиться і що все буде добре. Дзвонить комусь, виходить із кабінету і просить мене пройти за ним.

Мене ведуть коридорами, заводять до якоїсь кімнати. Я сідаю на стілець та чекаю.

Чекала я довго. До кімнати заходили різні люди. Запитували мене, чи правда, що я була заступником губернатора. Роздивлялися мене (безпардонно витріщалися – це більш точно), посміхалися та виходили.
Потім зайшло двоє чоловіків. Я їх не бачила раніше. Сказали мені вийти з ними.

Ми вийшли на вулицю, мене посадили в «Мітсубіши Паджеро». У грубій формі наказали нахилити голову нижче колін і повезли.

Я повернулася у підвал. Зайшла до клітки. Лягла на брудний матрац. Відвернулася до стіни.

Зупинився час. Думки. Зупинилося все.

До мене дійшло остаточно. Мені збрехали втретє.
Брехня як густа липка рідина, а я в ній.
Мені не вибратися.
Я не вмію працювати в такому форматі.
Просто не знаю, як з цим працювати.
А ви знаєте, як працювати з брехнею?

Тому я залишила і надію на кращий кінець.
Чому я залишила надію?

Відповідь на це запитання дав Петро Якович Чаадаєв давно.
«Ніщо так не виснажує, ніщо так не сприяє легкодухості, як божевільна надія» – це його слова.

Марина Черенкова

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *